6. що там літає

Попередні глави: «глава 5: правда», весь зміст

Нічого доброго з тієї ідеї не вийшло. Наступні дні вони майже не обговорюють те, що там сталося, — та й взагалі майже не бачаться. Але не тільки через те, що не хочуть розмовляти: погода стала дивна, щодня вітри дмуть з іншого боку, то єгипетські-гарячі, а то холодні, ніби зима повертається, але завжди майже такі сильні, як у ту ніч, коли поламало багато дерев. Старий горіх на дворі в Макса та Ані, втім, тримається, тільки поскрипує. Макс з Анею тепер майже не виходять з дому: грають у старі настолки, з яких давно повиростали, п’ють багато чаю з печивом, що мама пече щодня, згадують колишні канікули, ночують у погребі. З подивом і недовірою роздивляються небо між будинками й дивних птахів, яких носять вітри. Тільки двічі навідуються до бурхливого ставка — один раз не застають там навіть Майі.

Мабуть, їй теж не дуже хочеться дивитись, як довго, день за днем, тоне у воді дирижабль, полишений його командою.

Тієї ночі, коли дирижабль упав, діти до світанку болісно уважно дослухалися, що відбувається за темрявою: діловиті, нерозгублені перегукування тих, хто на ньому був, плескотіння скинутих у воду речей чи то надувних човнів, прибуття і відбуття якихось, напевне, рятувальних катерів, аварійне перекидання вантажу — чи щось подібне, що вони могли зрозуміти тільки на слух.

Коли чорний туман навколо почав білішати, і зрештою, розступився над поверхнею води — уся метушня вже закінчилася, напівзатонулий дирижабль лежав нудний і нерухомий. Ніхто не виплив на берег Олексіївки, нічого цікавого не винесло на пляж — хіба якесь сміття й обгортки. Усі п’ятеро відчували себе несподівано сильно ображеними такою розв’язкою, ображеними одне на одного.

А ще — мама Макса й Ані. Коли вони поверталися після довгої ночі повільними, сумними й важкими кроками, мама стояла біля відчиненої хвіртки й дивилася на них. Обличчя її було ніби спокійним, але вітер, що саме розійшовся, гойдав низькі гілки горіха, і вони кидали на це обличчя такі тіні, що здавалося, ніби мама на них зараз накричить — чого насправді ніколи-ніколи не ставалося.

Тож наступні дні брат із сестрою залишаються вдома, і навіть трохи прибирають у своїй кімнаті — і в погребі теж, змітають павутиння, завішують стіни пледами, виносять старі почорнілі банки з доісторичними консерваціями.

Мама, може, на них і не розсердилася: дуже складно зрозуміти, що в голові в дорослих, відколи вони припинили щось казати. Але атмосфера вдома напружена, неспокійна: Макс з Анею навіть між собою майже не розмовляють, і не ходять на сусідній двір. Іноді Макс сидить у дальній кімнаті — тій, що найближча до половини Кутів. Раніше вона була їхньою дитячою, а тепер це кімната вічного ремонту: відколи вони стали занадто дорослими для зайців на стінах і ліжка-лазилки, тато заходивсь усе переробляти, але через постійні відрядження і брак грошів уже понад рік тут порожньо та біло від голої штукатурки. Стіну між двома половинами дома під час ремонту вкрили шарами утеплювачу і гіпсокартону: мабуть через це Макс тепер не може достукатися до Ксені, і як не втискає вухо у стіну, не чує із сусідньої половини дому нічогісінько.

Вночі Макс проводить рукою за розкладачкою і знаходить те місце в стіні погреба, де в цементі навколо декількох цеглин видлубані глибокі канавки: років у шість Макс і Ксеня вирішили з’єднати погреби в їхніх дворах таємним підземним ходом. Аня тоді стояла на варті біля входу в погріб, а Макс длубав сирий цемент під наглядом кота Зайця — який насправді найбільше цікавився страшними підземними жучками й мокрицями, але діти вважали, що він теж чекає на майбутній тайний хід на сусіднє подвір’я — до охайної кішечки Аліси. Принаймні, Заєць і Аліса зникли в один і той самий день наприкінці того літа, так і не дочекавшись завершення робіт. Відтоді ані в Руденок, ані в Кутей не було домашніх тварин, хоча одного разу Макс із Ксенею майже вмовили маму підібрати маленьке чорне цуценя, яке навіть встигли назвати Мухою.

Зрештою, Мусі довелося поселитись у якоїсь іншої родини: тато був проти. «Та ну їх, тих кішок і собак, — казав він сердито, — дурні воні, сумуй за ними потім. Або, якщо вже заводити, давайте купимо козу. Чи качку».

Звісно, ніякої качки в них удома теж нема: качки живуть на ставку. Макс з Анею все одно завжди вважали їх трохи «своїми», хоча і не розрізняли в обличчя — а під час канікул, бач, взагалі за них забули. Тепер Максу кортить розшукати тих качок — ніби хтось з них залишався на зиму? — та й так кортить, що прямо з ранку він тягне Аню до ставка. Неначе побачивши своїх качок — тих що завжди жили на ставку — діти зможуть щось зрозуміти про валки чужих, незнайомих птахів, що цими днями вітри носять над островом без порядку і без числа.

Під раптовим дощем вони вештаються порожнім пляжем, відскакують у гумових чоботах від хвиль, знаходять навіть залишки очерету, якому, здається, зовсім не подобається море — або зима, або її відсутність — і жодної качки на воді. Може, вони і є серед птахів, які кричать у тумані над морем, і іноді вигулькують над самими головами, але впізнати качок не вдається. Та й узагалі, всі сьогоднішні птахи здаються мартинами, і не тими маленькими річковими, що з’являлися, бува, тут і в інші часи, а нормальними морськими нахабними мартинами.

Макс недоладно хіхікає, згадавши, як уперше натрапивши на Мартіна Лютера в підручнику середньовічної історії, деякий час щиро вірив, що засновник Реформації був птахом. Відволікшись на його хіхікання, Аня не встигає відстрибнути від одної з хвиль, яка захлюпує аж їй у чоботи. Макс грає роль турботливого старшого брата й віддає їй свої — насправді, йому завжди хотілося ходити по цій чорній розмитій дощем землі босяка, але справжньою зимою такого не утнеш, тільки в ці канікули.

Вони вилізають назад на пагорб, жоднісінького разу не подивившись туди, де все ще продовжує тонути дирижабль. Навіть коли, майже нагорі, Макс послизається і, змахнувши руками як крилами, усім тілом ляпається в багнюку, борсається в ній, перевертається, бачить безліч птахів, намагається роздивитись, чи то справді над ними літак, або дрон? — бачить море, бачить непевні постаті двох багатоповерхівок у хмарах — і однаково пропускає поглядом ту ділянку краєвиду, де...

Перемазаний, босий, і трохи все ж таки змерзлий, Макс шкутильгає слідом за сестрою додому, і вперто вдивляється в небо — не то рахує незлічених мартинів, голубів і качок, не то вишукує інші дирижаблі, не то приховує несподівані сльози.

Вдома мама вже гріє великі каструлі води — неясно як здогадавшися, що це знадобиться. Для дітей, що звикли до бойлера, розводити окріп у тазиках, щоб помитися, здається якоюсь вигадкою з книжок, але мама ще на початку канікул мовчки показала їм — як.

Митись доводиться надворі, бо у ванні мама тримає запас води (невідомо нащо: водопровід дивом працює). Звісно, Макс роздягається тільки до трусів і футболки, і ховається у закуток між глухою стіною і парканом, але все одно йому трохи тривожно-соромно, ніби хтось за ним піддивляється: чи то птахи з неба, чи Аня, що вилізла на дах за ними спостерігати, чи сусіди через шпарини в паркані, чи, може, лисиця — цікаво, до речі, де вона?

Раніше Макс був готовий повірити, що вона так і живе десь у хащах біля ставка — а тепер чомусь уявляє, як Майя оселяється десь у порожній кімнаті студентського гуртожитку, завішує старі вікна ковдрами від вітру, їсть яєшню прямо з пательні і, доки ніхто не бачить, перетворюється нарешті на руду хвостату тварину.

А може, на когось летючого.

Дякую за читання, пишіть!
Донат цього тижня — на ремонт автор роти вогневої підтримки