8. впасти від сорому

Попередні глави: зміст

Коли я був підлітком, я про це не снив і не мріяв: стояти деревом, дивитися на своїх.

Мрії тоді були прості, людські, соромні — про те, щоб управлятися з усякою технікою і інструментом легко, як мій тато вмів (так ніколи й не навчився), про дівчат («в трусах-без трусів»), про те, щоб усіх урятувати. Уявляв якусь катастрофу, якусь велику війну, і ось — соромно, соромно, сором — я капітан корабля чи командир загону, вже сивий і поважний, завжди точно знаю, що робити.

А тепер що я знаю? Хіба про те, як бути деревом, та й те — навмання; старий напівсухий горіх з кривим стовбуром — таким би деревом я б себе не уявив тоді. Скоріше — однією з трьох товстих і прямих тополь перед багатоповерхівкою батьків (в якийсь момент — пропустив в який — від них залишились одні пеньки), чи величезною стрункою сосною (при обстрілах сосни зрізає наполовину).