7. після снігу

Попередні глави: зміст

Короткий снігопад — перший і останній за ці чорні канікули — я відчуваю всім своїм деревиним тілом; набагато яскравіше, ніж усі дощі попередніх днів. Зимові дерева завжди здаються сплячими чи навіть неживими, такими, що нічого не відчувають; але все виявилось іншим. Я аж уперше задумався, як відчуватиметься те, що має відбутись із цим новим тілом навесні — хоча й не остаточно ще примирився з тим, що бути деревом — це тепер надовго, назавжди? Все ще відчуваю, що всередині мене є хтось інший, і цей інший теж я, «я дерево, всередині мене росте дитина» — повторюю я вночі під снігом.

Туман приховував нас від світу, сніг — поєднує з ним; у цю сніжну ніч на острів висаджуються люди. Хто вони і які, я дізнаюся не одразу. Друзі-дерева повідомляють про висадку, але не можуть нічого пояснити; кинуті речі острова напружуються від новин так, що майже дзеленчать — і не тільки жерстяні баки та скляні ліхтарі, навіть розмоклі сигаретні пачки вібрують від нетерпіння. Вранці Максим з Анею спостерігають за висадкою обережно, з-за рогу найближчої до берега багатоповерхівки, та коли вони повертаються, то не обговорюють побачене.