4. дерева діють

Попередні глави: зміст

В дитинстві я страшенно заздрив людям, які жили в селищі Чорноморське на півострові Тарханкут — єдиному місті, куди мене возили на море; воно нічим, якщо чесно, не було особливе. Але хтось жив там весь рік, біля моря, бачив, яке воно взимку й навесні. «Нема чому заздрити, — розсудливо казав тато, — вони вже не звертають на нього уваги». Потім я неодноразово зустрічав у книжках такий образ, не знаю, чи правдивий: ті, хто живуть надто близько до моря, поступово сходять з розуму від шуму хвиль, що ніколи не припиняється.

Це може бути й правдою. Хоча я поки що не бачу моря, але безперервно чую його, особливо вночі (як тоді, підлітками, коли з подружкою ми два тижні жили прямо на пляжі, і ніяк не могли заснути від цього безупинного звуку). Може, саме тому ми тепер такі: діти то ховаються в погріб від вітру й туману, ніби від обстрілів, то креслять безумні проєкти олівцями на великих шматках старих шпалер; дружина виплескує чай і каву на двір, і йде з дому в самому купальнику в найдивніший час, іноді навіть уночі; а я — я раптом вирішую, що маю діяти. Маю щось зробити із цим відчуттям небезпеки, що підступає, неупинно та непомітно, як шум хвиль.