3. купатися можна

Логічно буде припустити, що нічого страшного під час того зимово-весняного шторму — нехай навіть і навіяного неочікуваною появою морської течії — з олексіївськими цегляними будинками та бетонними парканами не сталося. Але лиха він таки наробив: поперевертав сміттєві баки, поламав гілки дерев, а найгірше — в деяких місцях обірвав електричні дроти.

Ситуація на острові починає нагадувати катастрофічну — і Макс з Анею рушають на пошуки когось з дорослих, хто знав би, що робити: може, тата, може, електрика, чи хоча б голову вуличного комітету. А зустрічають натомість старих друзів, які теж щось шукають і теж безрезультатно. Зрештою, вони знов проводять половину дня на своєму березі, який під впливом зміни клімату і водойми потроху перетворюється на справжній пляж. Навіть вода настільки тепла і чиста, що в ній можна купатися — і тільки лисиці-перевертню Майі це все страшенно не подобається, тож вона і намагається умовити інших шукати шляхи втечі з острова. Що, взагалі-то, не така й дурна ідея.

Відсутність електрики у приватному секторі також значить відсутність опалення і гарячої води, які давав двоконтурний котел — газовий, але з електричним контрольним модулем. Добре, що ранок тихий і теплий — за відчуттями, вже навіть не квітневий. Добре, що пічка в кухні теж газова, хоча автопідпалювання тепер не працює. Макс намагається нагріти води у чайнику, доки мама прибирає надворі нанесене вітром гілля, чиїсь парасольки та рушники. Добре, що старий горіх біля воріт встояв. Погано, що Макс зайшов у батьківську кімнату у пошуку сірників чи запальнички, і побачив дещо таке, що його стривожило. Добре, що запальничку таки знайшов.

Снідають чаєм і бутербродами. Мама мовчить, Аня цвірінчить, Макс намагається обміркувати стан речей: нема електрики й не факт, що буде. Невідомо що з продуктами. Туман, відсутні або мовчазні дорослі — не кажучи вже про перетворення району на острів. Але солодке відчуття канікул заважає ставитися до цього серйозно. До того ж в них є секретна кімната, запас консервів, вода в крані (поки що?), та й мама вдома.

Але тата нема.

І саме тому Макс вирішує йти «пошукати когось» — так він каже мамі й Ані, яку не хотів навіть і брати з собою, але, звісно, довелося. Йдуть до дома Миколи Миколайовича, який, як голова домового комітету, всіх примушує записувати свою адресу «про всяк випадок» — але на дворі темно і тихо, не чутно, щоб був хоч Микола Миколайович, хоч його брехлива Тяпа, а біля двору не гріються на люку опалення вуличні коти, попри те, що їхні миски стоять повні. Такий ж тихий і замкнений двір маленького шиномонтажу на початку вулиці Олексіївської, як і гараж, де приймає макулатуру та брухт дядя Боря, і ветгоспіталь (в якому, якщо чесно, невідомо хто і чим міг би допомогти).

Весь час цього обходу Макс думає про те, що побачив у кімнаті батьків: татів телефон та рюкзак з фотоапаратурою, без якого тато не їздить у жодне відрядження.

Але навіть через цю загадку Макс не може себе примусити тривожитися чи лякатися. Макс ще не вміє лякатися чогось, чого не розуміє — хоча коли вже майже біля своїх воріт він бачить, як з туману на них вигулькують дві яскраві, округлі фігури, застигає на мить: тільки через те, що заскочили зненацька. Майже одразу Макс з Анею розуміють, що назустріч їм вийшли Ксеня та Олена, сусідські дівчата, у своїх дутих куртках однакового помаранчевого кольору (самі дівчата різні: Ксеня на чотири роки старша).

Короткозора Ксеня роздивляється їх з недовірою, але впізнавши, відкидає капюшон — які в обох сестер чомусь були туго затягнути, роблячи їх куртки остаточно схожими на скафандри, й вітає Макс звично-радісно:

— Чуваааак!

— Ксенька!

Вони обіймаються.

Саме так. Незважаючи на те, що ніколи не обіймалися раніше; незважаючи на те, що вже роки півтора їх родини майже не спілкувалися; незважаючи на те, що Макс не знає, с ким вона там дружить в своїй новій школі, і які серіали зараз дивиться; незважаючи на те, що надряпане на цеглі у погребі сердечко з написом «К+М» давно заліплене плакатом з Тоторо — незважаючи на все це, зустрівшись у містичному тумані на острові, у який перетворився їх район, вони обіймаються, і стоять так декілька секунд, відчуваючи себе страшенно дорослими. І водночас почуваючись дуже по-дурному.

Але це не так важливо, бо тепер можна йти кудись — як ходили тисячу разів, старші попереду, Аня одразу за ними, найменша Олена то відстає, то обганяє — і розповідати, як справи. Про зникаючих батьків, про кордони острову, про дивні голоси в тумані, про оцінки за чверть і про те, що подарували на Новий рік. Можна так захопитися цими побутовими розмовами, що навіть трохи загубитися, і опинитися у місці, схожому на закинуту Прип’ять: старі дивани просто неба, поржавілі «жигулі» без коліс, чиїсь тисячу років тому загублені іграшки, відірвані голови ляльок з уважними очима — ніби вони вже і не на своєму острові.

Але всі четверо майже одразу впізнають місце: це простір за гаражами біля однієї з небагатьох в їхньому районі двоповерхівок, сміття сюди заносить зі звалища неподалік, дивани принесли власники гаражів — і звідси всього п’ять хвилин стежиною, що заросла чорним зимовим бур’яном, до берега ставка. А там вже чекає на них лисичка Майя.

Макс завжди ніяковіє, коли знайомить старих друзів з новими, але нехай цього разу все буде легко: Майя радіє будь-яким людям і з цікавістю кидається їх розпитувати, а Ксеня, велика шанувальниця японської культури, називає нову знайому «кіцуне», і питає, скільки в неї насправді хвостів. Майя вдягнена ще дивніше, ніж минулого разу: у декілька різнокольорових і різнорозмірних футболок одна поверх одної, і, здається, також у декілька пар штанів. На її оголених руках рудий пух і ластовиння, і їй, здається, зовсім не холодно.

А втім, і нікому не холодно, коли вони скидають куртки, роззуваються, і пробують босими ногами воду, яка встигла ще піднятися і тепер нахлюпує на траву берега замість бути замкненою у бетонні плити. Вода тепла і прозора, уже зовсім не схожа на брудну каламуть, яка завжди плескалась у ставку. Макс з Ксенею ведуть усіх до дерев’яної рибацької сижі, що все ще стирчить над поверхнею води, хоча вже зовсім близько від неї. Всі п’ятеро товчуться на сижі, всідаються на її краєчку та занурюють босі ноги в море — звісно, море.

«Купаємось?» — це Ксеня, завжди схильна до дурацьких ідей. А Макс завжди її підтримує — підтримував принаймні доки вони дружили.

«А що скажуть дорослі?» — і ніби зрозуміло, що дорослі не скажуть нічого, але що, як суворі батьки Кутів мають нові способи висловлювати незадоволення? І хоча більше це нікого не хвилює, і ніхто його про це не просить, Макс звично вигадує план: якщо спитають, то вони скажуть усім, що просто жартома штовхалися на рибальській сижі, і ненароком впали у воду — куди насправді обидва обережно сповзають зі скалчастих дощок. Обидва — в сенсі, звісно, старші — хлопець та Ксеня; в історію про те, що у воду ненароком впали четверо (п’ятеро?) дітей, не повірить і найнаївніший з батьків.

Макс і Ксеня роблять декілька пробних гребків від сижі в туман — і одразу повертаються. Море тепле, чисте, глибоке й солоне, але туман такий густий, що одразу краде і берег, і голоси. Він також теплий, ніби пара — і, розвернувшись до берега, вони бачать, що молодші сестри, ігноруючи історію про «випадкове падіння», вже теж плескаються у воді, розумно поскидавши зайву частину одягу, щоб не заважала.

Тільки Майя нерішуче стоїть на березі й дивиться на них. Зрештою, стягує мішкуваті штани (і Максу чомусь спадає на думку, що зараз вони побачать, скільки в неї хвостів — але під штанами в перевертня довгі й такі ж мішкуваті шорти) і повільно, з нехіттю заходить у воду. Коли вода доходить до живота, її обличчя пересмикує тією лисячою гримаскою відрази, і далі вона так і не йде.

— Знаєте що? Нам треба якось вибиратися з острова, — каже вона сердито.

Ну не вплав же.

Дякую за читання, пишіть!
Донат цього тижня — на планшети для 37 обрмп.