2. хто тут є

Що думає людина, яка прокидається на другий день дивних канікул і бачить, що світ все такий же дивний і знайомий район так і є островом, що пливе у тумані? Що ця людина робить? Макс і Аня у дивному віці тринадцять та дванадцять — рівно віддалені і від віку, коли ти просто граєш у що схочеш, і від віку, коли треба вже планувати, що робитимеш у наступні роки.

Вони і роблять всього потроху: намагаються спілкуватися з мамою і зрозуміти, що з нею; шукають відповіді в інтернеті; стукають до сусідів, де живуть їхні колишні подружки, але ніхто не відповідає; намагаються «обговорити ситуацію», та не знають, з чого почати. Зрештою, біля ставка — біля того берега, що раніше був ставком, — зустрічають лисицю-перевертня, яка багато говорить, а знає не більше за них. Під вечір на острові аномально теплішає, ніби десь неподалік утворилася велика тепла течія, і розпочинається великий шторм. Діти перечікують його у погребі.

...Отже, на другий день канікул Макс і Аня не біжать до води одразу, як прокинулися, і обидва знають — чому. По-перше, хоча вони і прокинулися рано, майже у темряві — ми ж пам’ятаємо, що це зимові канікули? — мама вже випила кави і смажить омлет, а омлет не відкладеш, як млинці, на потім. По-друге, «треба сказати, що ми надовго!» — шепоче Аня Максові за кухонними дверима; а раз так, то спочатку сніданок.

Снідають втрьох, і, всупереч одній фантастичній підозрі Макса, мама з’їдає свою третину омлета як справжнісінька людина. Говорити вона так і не говорить — незважаючи на те, що Аня увесь сніданок цвірінчить про все одразу, і Макс намагається її підтримувати. Мама не реагує ані на повідомлення про відкладену домашку, ані на питання, чи можна сьогодні гуляти довше, ані навіть на інформацію, що район перетворився на острів, на якому не залишилося жодного нормального супермаркета. Макс дивиться на неї і все більше підозрює, що мама не дуже розуміє, що вони кажуть — а може, й не чує. Тільки коли він уточнює, що «ні, я думаю, це не ставок розлився, я думаю, це море, чи щось таке» — а саме на слові «море» — її вираз обличчя змінюється на водночас збентежений і замріяний.

Мама відвертається до вікна, і Макс з Анею — чомусь знаками — домовляються, що треба вже йти. Телефони залишають вдома, востаннє перевіривши інтернет, з тим же результатом, що вже бачили декілька разів: зв’язок є, хоча і дуже непевний і повільний, і тільки вхідний трафік: навіть написати комусь в чат чи відправити запит у гугл неможливо. Декілька сайтів та додатків, які все ще завантажуються, не мають жодних згадок про тектонічні аномалії в районі Олексіївка міста Харків. Втім, район завжди рідко потрапляв в новини та соцмережі, так що можна було засумніватися, що він взагалі існує.

Цього разу діти беруться за руки одразу як вийшли за калитку: туман все такий же густий, але тепер він ще і рухається, ніби це наднизьки хмари пливуть островом, чи то дома і дерева острова пливуть через атмосферну аномалію. Стукають у калитку сусіднього двору, в якому живуть власники другої половини дома, родина Куть.

Ще позаминулого літа (і всі роки до того) Ксеня та Олена Куть були найкращими подругами Макса та Ані Руденків, все робили разом. Зараз ніхто не відгукується на стук, але це і не дивно: Куті часто не вдома. Через це, і через те, що Ксеня і Олена перейшли в іншу, дальню, школу, і через ремонт, і через багато ще чого дві пари дітей майже припинили спілкуватися, хоч і живуть через стінку та забор одні від одних.

— Пагорб виріс, — каже Аня, спускаючись до ставка звичною стежкою, і Макс підтверджує, показуючи на пальцях: «трішечки-трішечки». Помітити можна тільки якщо ти ходив цією дорогою мільйон тисяч разів: навіть не рахуючи кроки, розумієш, що їх стало на один-два більше від почорнілого будяка до кочки з каналізаційним люком, і так далі. Берег — та частина, що проступає з туману тут, де він і раніше був берегом ставка — все ще схожий на себе, хоча вода і піднялася на декілька кроків, і майже накрила бетонні плити, що колись утримували її.

На березі сидить дехто у дивному одязі — ніби бездомна чи просто загублена доросла людина. Але якщо не побоятися і підійти ближче — невідомо нащо, але Макс чомусь пре вперед, ніби на захист своєї власної території — якщо підійти ближче, то це не зовсім доросла і дуже балаклива незнайома руда дівчина. І одяг на ній не такий, як у загублених дорослих — не брудний чи старий, просто дивний: ніби товста піжама, та ще й вдягнута на виворіт, а поверх — товста яскрава куртка, завелика для дівчини, але явно її власна.

— О, — радіє одразу дівчина, — ви хто? Я думала, нікого вже не залишилося!

— Ми Макс та Аня, — чемно відповідає Макс, а Аня нащось пояснює: «Ми живемо отам! У нас ще мама вдома!»

— А я Майя, лисиця-перевертень, — каже дівчина. Але не пояснює, звідки вона взялася, і відмовляється перетворитися на лисичку прямо тут. Натомість закидує нових знайомих питаннями — спочатку такими, як питають дорослі, коли вдають цікавість, та не знають, про що спитати: а в якому ви класі? а чи добре вчитеся? а чи є у вас смартфони? а у шо ви граєте? — і не надто цікавиться відповідями, так що починає здаватися нудним підлітком, ніби чиясь надто серйозна старша сестра.

Але згодом вони починають розмовляти про те, що і Макса цікавило: що сталося зі ставком? Чи солона в ньому тепер вода? (Солона! — кричить Майя, і якось так з огидою пересмикує обличчям, що хлопець майже вірить, що воно лисяче) Що не так з дорослими?

Тут Аня вирішує запитати — раз вже дівчина не відносить себе до «дорослих»:

— А скільки тобі років?

Майя задумується. «А вам скільки?» — Дванадять та тринадцять, — відповідає Аня, а Макс додає, посміхаючись: «далеко і до дітей, і до дорослих». Лисиця раптом струшує на жухлу зимову траву свою велику куртку, всідається на неї одним стрибком по турецьки, і хитро каже:

— Ну, тоді мені тринадцять з половиною! — і дійсно, без обіймистої верхньої одежі здається худенькою дівчинкою-одноліткою.

Вона скинула куртку — і брат з сестрою роблять так само, всідаючись поруч, — тому що раптом на березі стало тепло, так тепло, як у квітні, чи навіть на початку травня. «Ні, все ж таки у квітні, коли весняні бурі і вітри», — уточнює Макс подумки, хоча квітень такий здебільшого у книжках та кіно, тих що про море і віддалені скелясті острови. Погода змінюється стрімко, пориви вітру наганяють хвилі, поки що дрібнесенькі, на клаптику поверхні колишнього ставка, яку видно в тумані; туман рветься цим вітром на клоччя, але коли вітер намагається їх віднести, то замість того налітають ще густіші.

Трійця сидить посеред цього погодного феномену мовчки, тільки іноді штовхаючи одне одного «дивись, дивись» — на особливо дивний шматок туману, схожий на ніс човна, чи на мандрівні вогні за ним.

Під вечір вітер розходиться до справжнісінької бурі, і Макс з Анею підіграють їй: стелють собі в погребі, на іржавій розкладачці та кривому шезлонзі, ніби і справді трохи вірять, що за новими правилами цей буревій може чимось загрожувати їхньому міцному дому з багатьох шарів цегли. Макс вже засинає, коли Аня раптом питає «а як же лисиця?» — навряд чи у перевертнів є погреби.

Від розмов про лисицю їх відволікає мама, яка несподівано спускається у погріб зі спальним мішком і ліхтариком. Хіба мами теж грають у бурю-на-острові?.. Вона, звісно, не відповідає.

Тата все ще нема.