1. мама не сказала нічого

Припустимо, що це — не історія про війну.

Припустимо, що в ній підліток на ім’я Макс прокинеться тихим ранком першого дня канікул. Він побачить що надзвичайно густий туман вкрив його вулицю: аж настільки густий, що не видно того, хто відійшов від тебе далі ніж на п’ять кроків. Але Макс та його сестра Аня не загубляться, коли вийдуть у цей туман. І вони не лякаються — незважаючи на те, що туман пропитаний дивними, чужими голосами. Невідомо, чиї то голоси, бо у першій день канікул усі дорослі втратили мову. І ще одне: побродивши по навколишнім вулицям, Макс та Аня згодом побачать, що в усіх напрямках туман продовжується і над водою — їхній шматок району Олексіївка, міста Харків, перетворився на острів. Макс та Аня повернуться додому, попри туман; мама приготує їм млинці, і вони їстимуть їх у своїй таємній підземній кімнаті і обговорюватимуть: як воно, жити на острові.

Може ж бути така історія?

Згодом, Макс чомусь задумається, як він переказуватиме її доньці — саме доньці, якщо вона колись у нього буде. Але він подумає про це набагато пізніше.

Можливо, варто буде почати з такого: розповісти про відчуття, коли ти прокидаєшся вночі, взимку, ближче до ранку, від того, що за вікном щось відбувається — темне, гучне, незнайоме. Але це ніч перед першим днем канікул, і ти одразу засинаєш знову, з якимось хорошим, святковим передчуттям. А потім прокидаєшся вдруге, коли вже світло, тихо, і така білизна ніби нарешті випав правильний сніг. А це не сніг, це густезний туман за вікном — то й нехай буде туман, будь-що нове і дивне личить цьому дню.

Це початок зимових канікул, восьмикласник Макс і семикласниця Аня заздалегідь планували проспати його принаймні до середини, але прокинулися від цієї білизни рано і сповненими цікавості — майже як влітку. Ідея бігти до ставка до сніданку, доки туман не розвіявся — подивитися на що він схожий у такому туманищі — теж майже літня, але настільки натурально виникає у обох водночас, що її майже не треба обговорювати.

Хіба спитати дозволу у мами. «І що вона сказала?»

— Нічого.

Макс не знає як пояснити це «нічого»: не те щоб мовчання було сердите, чи байдуже, чи, навпаки, змовницьке — а скоріше таке, ніби в мами не залишилося жодного слова, щоб їх сказати — і взагалі, чашка ранкової кави їй зрозуміліша ніж людська мова. (Згодом виявиться — хоча це ще треба буде підтвердити — що те саме сталося у перший день канікул з усіма дорослими.)

Тим не менш, дорогою до ставка Макса трохи покусує занепокоєння: може, все ж таки ображена — чимось таким, на що батьки, бува, ображаються, а тобі годі й зрозуміти, коли саме це відбулося; лише що винний саме ти. Страшенно неприємно, але от прямо зараз краще не думати про цю можливість. Тим більше що двохвилинна дорога до ставка ледь впізнавана у гущині туману, звуки і навіть запахи здаються абсолютно незнайомими і нетутешніми; і тільки ноги впевнено розрізняють кожну виїмку асфальта, потім — горбики натоптаної стежки, вниз з пагорба, до краю води.

У тумані ставок здається зовсім незнайомим — а чи і справді змінився. Макс згадує з англійьскої, що водойма — це «body of water», «тіло води»; так от, це, здається, зовсім інше тіло. «Ми ж бачимо тільки краєчок» — зауважує Аня, але вона теж розуміє. Ця водойма — мілка брудна калюжа посеред міського приватного сектору — підписана як «пожежний ставок» на деяких онлайн-мапах, а на інших — гордою назвою «Олексіївське водосховище», але що ж це за водосховище. Воно подобається хіба що рибалкам та качкам (можливо, хоча й не певно — ще тим рибам, на яких очікують рибалки), купатися в ньому ні в кого б і думки не виникло, а значить, для дітей його майже як і нема.

Але не в ті канікули. Не в той перший ранок.

Ставок майже не видно в тумані — навіть якщо сповзти по півметровій бетонній плиті, що є його берегом, то розгледити поверхню можна хіба сантиметрів на тридцять від власних ніг (на крок? але який крок по воді?..). І тим не менш, це очевидно якась нова вода, вода незнайомої, і, чомусь здається, набагато більшої водойми; і звуки туман і вода приносять дивні — крики птахів, дзвін, грюкіт, голоси.

А якщо піти вздовж ставка — а Макс і Аня підуть, хоча брат і перепитає «ти впевнена?» — якщо піти праворуч, то вода не закінчується через ті декілька сотень кроків, де мала б, а закінчується натомість земля. Підлітки виходять на невеличкий пагорб, в який упирався раніше берег, але замість перейти у широке полотно вулиці Клочківської, пагорб знову пірнає вниз, і там, внизу, знову вода. І цей новий беріг виглядає таким що був тут завжди — порослий бурьяном, з витоптаними стежками. Макс та Аня навіть не питають одне одного, чи не загубилися вони в тумані — де б тут загубитися, на прямому березі штучної водойми? — але про всяк випадок далі йдуть вже взявшись за руки. Вони так не ходили вже багато років.

Берег-замість-Клочківської тягнеться рівненько по лінії колишньої вулиці до наступного перехрестя, рівно одну зупинку автобуса, а там колишній кінотеатр «Сучасник» нависає тепер над прірвою на краєчку нового мису. Вулиця Артилерійська, що повертала на Клочківську, ще існує, але далі земля зрізана прямо за її тротуаром, і цей беріг крутий, так що не спустишся перевірити — чи й тут тепер вода, чи просто урвище: в тумані не видно, що там під ним.

Зрештою, Макс і Аня роблять велике коло, щоб достеменно все з’ясувати, хоча вже обидва вгадали відповідь і розповідають її один одному, прикрашаючи фантазіями і лякалками.

Так, вони тепер живуть на острові завбільшки декілька кварталів — приватний сектор, пара багатоповерхівок, декілька студентських гуртожитків, темних і тихих, бо ж студенти, певно, встигли роз’їхатися на канікули. Улюблений супермаркет не залишився на острові, але пара невеличких крамничок працюють (Максів мозок вже включився у режим «мандрівника що оцінює ресурси»). Продавчині в них мають такий же відсутній, безсловесний вигляд, як і мама Макса та Ані.

Зрештою, Макс помічає, що його смартфон вимкнувся — чи то розрдяжений, чи через туман. Аня свій забула дома, і тепер вони ніяк не можуть з’ясувати, скільки часу забрав обхід острова, ясно тільки, що багато. «Мама напевне лаятиметься, що ми не з’їли сніданок» — розгублено каже Аня, але обидва якось одразу розуміють що — не буде лаятися, взагалі нічого не скаже. (І — міркує вголос Макс, — не факт що вона сама не забула про сніданок!)

Мама нічого не каже, але млинці чекають на дітей, накриті мискою і вкутані кухонними рушниками, і через те ще теплі. Чомусь їм приходить в голову поснідати у секретній кімнаті, яку на літніх канікулах облаштували у погребі під сараєм, а з вересня, здається, жодного разу там не були. Мама знову нічого не каже, хоча навіть влітку неохоче дозволяла засиджуватися в погребі, та і їсти зазвичай просить на кухні. В таємній кімнаті нічого не змінилося: навіть лампочка працює і два старих стільці та ящик-стіл не вкрилися нічними грибами.

Більше, припустимо, в першій день канікул не відбувається нічого особливого. Хіба що мама так і не каже жодного словечка, але в усьому іншому залишається мамою. Тато чомусь взагалі не вдома, але в нього часто бувають короткі й термінові відрядження — може, встиг поїхати до того, як їх шматочок Олексіївки перетворився на острів? А як він тоді повернеться? Невідомо, але поки що не надто лякає.

Засинаючи — не надто навіть пізно для канікул, ніби вранці чекають важливі справи, — Макс раптом замислюється, як перевірити, чи вода у ставку стала солоною, як у морі. А Аня намагається зрозуміти, чи правда бачила в тумані, за деревом, лисицю, чи просто руду собаку — і, хто б це не був, чи воно небезпечне?

Щодо того, що наступний день почнеться з походу до ставка, у жодного сумнівів нема.